ломи оварські, поскепані від тебе, Яр-Туре Всеволоде! Яка-ж рана, братья, ёму за-дорога, коли він забув почесть и жизнь и город Чернигів, и батьківський золотий престіл и своеі милої жінки, гарноі Глібовни, звичаі та обичаі?
Були віки Троянові, минули літа Ярославові; були війни Олега, сина Святослава. Той Олег мечем незгоду ковав и стріли по землі сіяв. Ступав в золоте стремено в городі Тьмуторокані. Відтак дзвону того давнего слухав великий князь Всеволод, син Ярославів, але Володимир що-ранку затикав уши в Чернигові. Бориса-ж Вячеславича слава на смертний суд привела, и на ковилу зелену постелила покров мертвецький за обиду Олега, хороброго и молодого князя. [С тоі-же Каяли Святополк повелів взяти отця свого між угорських коней и повезти в Киів до святоі Софиі.] Тогді при Олезі Гориславичі сіялось та поростало незгодами та сварами; гинула жизнь Дажбожого внука, — в ворохобнях князів житье людей короталось. Тогді рідко-де по руській землі ратаі погукували, але часто ворони кракали, розділяючи собі трупи, а галки свій говір говорили, збираючись летіти на поживу. Таке-то бувало в тиі війни и в тиі походи, а такоі-ось січи ніколи не було чутно.
Из-ранку до вечера, з вечера до світа летять стріли калені, гримлють шаблі об шоломи, тріщать копья булатні в полі незнаємім, серед землі половецькоі. Чорна земля під копитами кістьми була посіяна и кровью полита: тугою-ж посходили кості по руській землі. Що́ се мені шумить, що се дзвенить в ранці-рано перед зорями? — Се Игор полки завертає, жаль-бо ёму милого брата Всеволода. Бились день, бились и другий, а третёго дня к полудневи впали знамена Игореві. Тутки розлучились оба брати на березі бистроі Каяли. Тут
