О Бояне, соловію стародавніх часів! Коби ти про сі війська був защебетав, скачучи неначе соловій по дереву мислий, літаючи орлом по-під облаки, звиваючи вінець слави обом половинам сёго часу, біжучи по дорозі Трояновій через поля на гори! Тобі було співати пісню Игореви, того Ольга внукови: „То не буря соколів занесла через поля широкі: се галки стадами летять ик Донови великому!“… Чи може нам співати було віщий Бонне, Велесів унуче?
Иржуть коні за Сулою, дзвенить слава в Києві, трублять труби в Новгороді, стоять стяги в Путивлі! Игор дожидає милого брата Всеволода… И каже ему Буй-Тур Всеволод: „Ти мені оден брат, оден світ світлий, Игорю, оба єсмо Святославичі! Сідлай, брате, своіх борзих коней, а моі вже готові, наперед у Курська осідлані! А моі-ж Куряне — удалі кметі: під трубами повиті, під шоломами виколихані, кінцем копья вигодовані; всі дороги ім звістні, яруги ім знакомі, луки в них натягнуті, сагайдаки відкриті, шаблі вигострені; самі-ж скачуть неначе сіриі вовки в полі, добуваючи собі честі, а князеви слави.
Тогді Игор князь ступив в золоте стремено, и поіхав по чистому полю. Сонце тьмою ёму дорогу заступило; ніч застогнала ёму грозою и пробудила птиці; свист звіриний настав, а Див кличе верху дерева: велить слухати землі незнаємій, Волзѣ и Поморью и Посулью и Сурожеви и Корсуневи, и тобі, тьмутороканський болване! А Половці небитими шляхами погнались ик Донови великому; скриплять теліги о півночи, мов лебеді розлітаючись. Игор на Дон військо веде, а вже біди ёго доглядають птиці в лозах, вовки грозу срожать по яругах, орли клекотом на кості звірей кличуть, лисиці брешуть на червоні щити. О руська земле, уже за горою єси! — Довго ніч меркне… заря світлая запала, имгла поля покрила,
