напучування та зайвої науки, виразах, скромніше, але далеко, треба думати, до правди ближче. «Під проводом Науменка, — писав він у своїх згадках, — займалися ми редаґуванням української словниці, яку багато літ перед тим почав опрацьовувати Науменко й яку потім, із доручення Старої Громади, закінчив Борис Грінченко. Пробували теж складати «реальний словарь» української мови. Коли судити нашу роботу по безпосередніх наслідках, то не дала вона нічого цінного для збагачення української науки. Але нам особисто дала вона багато позитивного: ми привчалися серйозніш дивитися на національні прикмети нашого народу, більше свідомо їх любити; перед нами відкривалися такі цінності народнього духа, яких ми, може, й не добачили б без тієї виховничої роботи»[1]. Самійленкова оцінка, як бачимо, тодішніх учнів і практикантів становить на справжнє місце і збиває ті смішні претензії, яких справді нічим виправдати.
Що ж показується з-за тієї завіси, яку прогортати почали цитовані автори? Дивнеє диво: усі вони, опріч останнього, очевидно не змовлявшись, але одноголосно — ніби заперечують право Грінченка на увінчання Словника своїм іменем. Усі вони більш чи менш категорично виставляють нових претендентів на «авторство», як, не розуміючи справи, висловлюється С. Шелухин. Усім їм не дає спокійно спати оте нещасливе «авторство» Грінченка. І знов диво дивнеє: ім'я Грінченка виставлено на Словнику публічно 1908 року, себ-то, коли, крім Вовка-Карачевського, всі инші люде були ще живі і могли за себе обстати. Але не тільки не протестували Науменко, Михальчук, Житецький проти такого нечуванного потоптання їхніх прав і проти права Грінченка зватися редактором громадського словника, а, як побачимо зараз, своїми підписами ствердили і формулу заголовка, і Грінченкову передмову, тим самим надаючи їм ваги документальної. За життя Грінченка і згаданих допіру людей, яких працю й заслуги наче б то загарбав собі він, ні разу взагалі не здіймалося це цікаве питання, і лиш коли смерть прибрала всіх заінтересованих, почалося обстоювання їхніх, не знати чому і як, потоптаних прав. Уже одно це примушує дуже обережно ставитися до запізнілих ламентацій. Але ми маємо нині змогу документально переглянути справу і крок за кроком вистежити усі її перипетії. Маємо фактичну спроможність придивитися, яким словарний матеріял прийшов до Грінченка і яким із його рук вийшов. Маємо наочних свідків того, що зробив з тим матеріялом його останній редактор, — свідків тим доказовіших і красномовніших, що вони не говорять: «я сам бачив» вигадані небилиці, а німо свідкують перед нами самим процесом роботи. В словниковому архиві, що зберігається тепер при Постійній Комісії словника живої української мови Української Академії Наук, є і ті картки, яких налічив С. Шелухин «кілька скринь… на схові в сараї у Кістяковського», — навсправжки їх далеко менше, — і ті зошити, в які переведено згадані картки працею первісних редакторів, головно проф. Є. Тимченка, і умови що-до редактування цього матеріялу Грінченком, і всяке листування з цього приводу, і різні нотатки редактора під час роботи, і багато
- ↑ Самійленко Вол. — З українського життя в Київі в 80-х роках XIX ст. «Нова Україна», 192З, кн. I—II, стор. 105.
