жінкам, що підносят свій голос за охороною старих „установ“. Вони бо, уважаючи себе par excellence хоронительками старини — що постановлена не ось-то від кого небудь, але „від Бога, від старих людей“ (и. 84.) та від многих сотень літ переходила мов найдорожший скарб від поколіня на поколінє, не втерявши ані крихти ис своєи первістноі краси — уважают всяке нарушенє сеі народноі святині яко найпоганійше святотатьство. Тож хоть іх партия в сій нерівній борбі мусіла в кінци яко слабша піддати-сь своім сильніщим противникам, то стало ся се лиш по вичерпаню всіх можливих средств оборонних та з висказом голосного протесту.
О скілько нам звісно, такий процес касованя народних обрядів відбуває ся в многих околицях нашого краю, почасти з инициятиви самогож таки народу, по части під напором властей, особливо духовноі, так що первістну іх чистоту та повагу мож хиба єще подибати між народом, жиючим в одали від більших міст, як в сторонах гірских. Чи причиною сеі прояви є дух нашого часу, проникнутого наскрізь грубим матеріялізмом та не сприяючого поезиі, чи сумний упадок матеріяльний нашого народа — над тим не гадаю тут застановлятись, а констатую лишь сей факт в тій ціли, — щоб звернути на него увагу любителів народних умотворів та спонукати іх до тим пильніщого записуваня, щоби колись не було за пізно та щоби віттак история не видала на нас острого засуду, що з нашоі вини запропастили-сь та пійшли в безвісти найкрасші цвіти нашоі народноі музи.
М. Цар.
