Кому — не знаю. Не богам Олімпа
Бо йім не вірю я; не другим людім,
Бо знаю я, що не повинні люде.
Але жадоба невгомонна помсти
За власную нікчемність, як огонь
Пече мене і не дає спокою.
А першеє жадання діл великих
Не згасло теж і груди розпаляє.
О що ж зроблю я? що зроблю тепер
Я, що нічого не можу зробити?
Чи я стерплю, щоб вічність тим дісталась,
Хто навіть і не думає про неі;
Хто може й це життя вважає довгим?
Ха, ха! тим навіть, хто не жив ніколи,
Дістанеться хвала людська на віки.
Безсмертні бач! Кроніон, Гера, Фєб,
І Артеміда, всі вони безсмертні,
Хоч не були зовсім, а Герострат,
Котрий не важить йіх усіх ні защо,
Той — ефемерная істота. Навіть
Сей храм, сей свідок за́блуду людсько́го,
Бездушная будова, що звели
Такі ж як я, створіння ефемерні,
І той переживе віків багато,
Стоятиме й тоді, коли моі
Кістки потліють і імя погине....
О страшно як! мішається мій розум!..
Невже нічого я?
Знайшов! знайшов!
Не ділом хвальним я себе просла́влю;
Нехай страшне, нечуване злочинство
Імя моє вікам перенесе.
Нехай усяк здрігнувшися від жаху
Страшне імя промовить: Герострат.
Нехай діди, розказуючи внукам
Про вчинок мій, йім скажуть: се зробив
Безумець Герострат!..
Але до діла!
Сей храм, що будувався стільки років,
На котрий стільки сил зложили люде,
І часу стратили, і скарбів всяких,
Котрий стоіть окрасою землі
