СЦЕНА I.
Як тихо ніч чудове покрива́ло
Розкинула над сонною землею!
Нігде ні гука. Все кругом поснуло,
І тілько зорі ви́соко тремтять,
Розсипавшись по дивній ризі неба,
Та дивлють ся з гори на землю, наче
Очей тих невсипущих міріади.
О зорі-очі! Я при сянні вашім
Не раз блукав самотний у ночі
І вдвох із смутним серцем вів розмову.
Я в вас питався, невсипущі очі,
Питався сто разів, щоб одповіли
На запитання тяжкіі моі,
На котрі наше все знаття земне́є
Не мало сили одповіді дати.
І ви так саме лагідним промінням
Світили, ви тремтіли в високо́сти,
Чудові очі, в котрих одбивалась
Одвічна, невмируща, вища думка.
І думка та мені не відкривалась,
І ви дивившись таіну ховали.
О хто-ж, о що ж мені промовить слово?
О земле пишная! тебе питаю;
О небо, злотом затканий блаките!
До тебе я звертаю ся з питанням.
О все створіння дивнеє, безкрає!
Скажіть мені, навіщо ви безсмертні;
Навіщо вам кінця нема й почину,
Вам, що душі не маєте ні думки;
А я між вас розумная істота,
