кучи очи такъ и горилы, — розумъ и завзяття такъ и выблыскувалы въ сихъ очахъ. Вбрання на йому було просте: сыня сорочка, червоный поясъ; рукы робитныка груби, засмалени, але мова якъ у вченого, пысьменного чоловика. —
— „Що-жъ у вашому музеи цикавого, — спытала моя сестра, — и хто його заложывъ?“
— „Його заложывъ Мистраль, а ви знаете, хто се Мистраль?“
— „Мабуть вашъ министръ якый небудь, або вченый професоръ, або може й багатырь на всю губу“, — сказала я всмихаючысь. Робитныкъ и рукою махнувъ на нашу темноту.
— „Мистраль багатшый видъ усякого дукы, винъ сыльнійшый одъ якого хочете министра, та й людей навчае куды краще видъ усякого професора. Мистраль — нашъ народный поэтъ“, — зъ гордощамы промовывъ винъ. — „Знаете, сьогодни лехкый день, въ музеи дуже мало людей, то я радый буду все вамъ росказаты про Мистраля, про те, що винъ зробывъ за для насъ, простыхъ людей Прованса“. Мы вси посидалы въ холодку камяныхъ велыкыхъ хатъ на мягкыхъ лавкахъ, и дуже зацикавлени почалы слухаты нашого несподиваного оповидача.
„Бачыте, шановни панночкы, хочъ наша Франція куды меньша видъ вашои Россіи, а все-жъ такы и вона такъ велыка, що одынъ іи край зовсимъ не похожый на другый: пивнична краина, такъ звана Бретань, не схожа на середыну Франціи, а нашъ пивдень зовсимъ одризняеться одъ усіеи Франціи. Ще зъ давнихъ часивъ, колы
