стріпаність що-до форми“. Що це не так, що „Кобзарь“ взагалі, а надто „Посланіє“ не „єсть вже річ пережита“, мовляв знов таки Драгоманов, або те „зерно, котре перележало в коморі й не послужило як слід і в свій час, коли було свіже, а тепер вже мало на віщо й годиться“[1] — про це, я певен, тепер і змагатися не треба. „Кобзарь“ і досі зостається великою книгою не тільки краси художньої, а й правдивої, немов кришталь чистої науки; а надто „Посланіє“ багатьма сторонами промовляє нам до серця проречисто, і навіть більше може, як поетовим сучасникам промовляло. „Подивіться лишень добре“, — каже Шевченко, — в свою історію,
Прочитайте знову
Тую славу, та читайте
Од слова до слова,
Не минайте ані титла,
Ніже тії коми;
Все розберіть та й спитайте
Тоді себе: що ми?
Чиї сини, яких батьків?
Ким, за що закуті?…
Хиба ці от питання, що поставив поет ще року 1845, не стоять перед нами так само важкими питаннями, пекучими питаннями, як і 60 років попереду? Хиба національна свідомість і тепер, як і за часів поетових, не так само чужа та далека річ для величезної маси нашого громадянства? Хиба вже так багато серед нас людей, що знають — „що ми? чиї сини? яких батьків? ким, за що закуті?“ — й не стукаються, мовляв новітній наш письменник, „то об той, то об другий чужий одвірок“?…
- ↑ М. Драгоманов — Шевченко, українофили й соціялізм. „Громада“, № 4, Женева, 1879. Стор. 194.
