Я не спинятимусь довго коло того, чим було рідне слово й рідне письменство в особистому житті поета, а надто в тяжких обставинах на чужині, в неволі, — це виходить по-за межі мого завдання. Скажу тільки, що досить переглянути його невільницькі плачі на чужині, щоб зрозуміти й оцінити до ладу всю ту величезну вагу, яку мали для поета його словесні „діти“ в ті часи, коли, блукаючи по-над Аралом, доводилось йому себе потішати:
Не для людей — тієі слави
Мережані та кучеряві
Оці вірші віршую я, —
Для себе, братія моя („Не для людей“).
Легко уявити собі психичне становище поетове в ті аж надто тяжкі часи і ролю в йому власних творів. Шевченко сам признається, що йому легшало в неволі, як він працював на рідне письменство; власні поезії, „мов ті діти“, надихали радощами самітню душу поетову й одвертали її хоч на часину від нестерпучої дійсности. Це була єдина нитка, що зв'язувала Шевченка з рідним краєм тоді, як усі близкі колись до поета люде, здавалося, забули вже його й одцурались; це була єдина надія на те, що там, куди сердце рвалось, його згадають „не злим, тихим словом“. Хоч як тяжко поетові було в неволі, хоч які мури стояли між ним та Україною, а все-таки надія жевріла, що
А може тихо за літами
Мої мережані сльозами
І долетять коли-нибудь
На Україну і падуть,
Неначе роси над землею,
На щире серце молодеє.
