та „могили з буйним вітром в степу розмовляють“ на такі ж самі похоронні теми:
Було колись, минулося,
Не вернеться знову („Маркевичу“).
Просто дивно, як повелось було тоді серед українського громадянства „кладбищенство“, мовляв дотепним термином Помяловського. Навіть етнографи, як напр. Лукашевич, цікавились українським народом, тільки як „исчезающей націей“, і поспішалися позаписувати хоч дещо з його духового надбання, поки воно не вимерло й не зникло зовсім. Було це повсюдним голосом, що все лишилось позаду — „скрізь могили стоять та сумують“ — а напереді… що може бути напереді у народа без будуччини, якого все життя сконцентровано в тих численних могилах, в яких поховане лежить минуле?
Не вернеться воля,
Не вернеться козаччина,
Не встануть гетьмани,
Не покриють Україну
Червоні жупани, —
Обідрана сиротою
По над Дніпром плаче;
Тяжко, важко сиротині,
А ніхто не бачить,
Тільки ворог, що сміється —
так сформулував Шевченко той „кладбищенскій“ настрій загального зневірря й утрати всяких надій на відродження. Але серед такого розпачливого становища поет знаходить рятунок; проти радощів „ворога, що сміється“, проти торжества тодішніх переможців виставляє він нову зброю і гордою надією на перемогу лунають енергичні слова:
|
Смійся, лютий враже, |
