вірне чуття, з яким Шевченко з'умів угадати й формулувати заслугу Котляревського в тому, що він
Всю славу козацьку за словом єдиним
Переніс в убогу хату сироти.
Далі — погляд на будущину. Так говорити, таким словом ушанувати письменника могла тільки та людина, що зазирнула глибоко в майбутність, бачила там широкі простори для рідного письменства й певна була, що й воно житиме і цвістиме,
Поки живуть люде,
Поки сонце з неба сяє.
Для характеристики Шевченка поезія „На вічну пам'ять Котляревському“ має надзвичайно велику вагу, показуючи, з яким багажем думок, з якою мірою свідомости що-до рідного письменства вийшов Шевченко на свою працю. Звідси ми бачимо, що Шевченко перед рідним письменством одразу ставить і глибокі завдання — нести світ „в убогу хату“, і широкі перспективи — розвиватися в безмежному ході віків, а без виразної свідомости, без глибокого обміркування на таку позицію стати не можна. І ще одна характерна рисочка в стосунках Шевченка до Котляревського: тепер, на світанні своєї літературної слави безпосереднім чуттям своїм він з'умів далеко глибше й справедливіше оцінити заслугу батька українського письменства, ніж пізніше, коли спізнавшися з Кулішем та певно й не без його впливу, завважає, що „Енеїда“, мовляв, добра, „а все-таки сміховина на московський (?) шталт“ [1]. Правда, увага ця, як видко
- ↑ Див. передмову до проектованого р. 1847-го нового видання Шевченкових творів — „Кобзарь“, СПБ. 1907 р. стор. 620. Цікаво порівняти з цим ще згадку про Котляревського, що дав Шевченко в повісті „Близнецы“. Уривки з повісти, що торкаються життя першого українського поета, в перекладі на нашу мову надруковано в XI кн. „Л.-Н. Вістника“ за рік 1898.
