вагу й силу рідного слова в письменстві, вбачаючи для його в будуччині широкі й плодючі перспективи.
Як геніяльний майстер слова і знавець людьської душі, Шевченко насамперед добре взагалі тямив силу натхненного поетичного слова і секрет його величезного впливу на серце людське. Про пісню пише він:
Ну, що́ б, здавалося, слова?!
Слова та голос — більш нічого,
А серце б'ється, ожива,
Як їх почує.
Як такий самий знавець народніх мас, не меньше тямив Шевченко вагу слова й для життя цілого народу, — принаймні я не знаю, щоб инший хто дав отаку чудову ілюстрацію до давнього „Въ началѣ бѣ слово“, з такою силою змалювавши вагу того слова для цілих народів, як Шевченко в оцих віршах:
Возвеличу
Малих отих рабів німих!
Я на сторожі коло них
Поставлю слово („Подражаніє XI псалму“).
Слово, живе народнє слово — як нерв духового життя народу, як шлях до поступу, до визволення з кайданів людської думки й духа, а через те й тіла — таку величню призначає Шевченко ролю рідному слову. Відповідно до цього не малу вагу наділяє він і робітникам того слова — поетам рідного краю. І надто характерно для Шевченка, що з самого початку, скоро виступив він на ниву письменства, образ поета він уявляє собі не инакше, як у національному вбранні — в образі українського кобзаря. Його „старий та химерний“ Перебендя (написано р. 1839) — типовий український кобзарь, зразок
