нові, що не тільки з неї насміявся, а занапастив навіть свою та її дочку. „Я прощаю, я давно простила“ — проказала „відьма“, спіткавши на божій дорозі свого кривдника і
Сорокоусти наймала,
У Київ ходила
Та за пана, за ворога
Господа молила.
Ось вартовий, москалик з поезії „Не спалося, а ніч як море“. Тут знову драма з паном у головній ролі, — як часто в таких драмах у Шевченка головні ролі належать панам! — знов ростоптане серце, розбите життя, од якого тікає парубок у москалі, не знайшовши ворога, щоб зараз же помститись. Але тут, у москалях, ворог знов перед ним, помститись можна, та на пораду: „ну, вотъ теперь и приколи“ — москалик відповідає:
Нехай собі. А Бог поможе.
То й так забудеться колись.
Рука не здіймається, хоч перше вона стискала ножа на кривдника, а серце горіло бажанням помсти за кривду. Забуття, а потім прощення. „А його забудьте, други, і не проклинайте“, — пише з тяжкої неволі сам Шевченко про людину, що довела його до тієї неволі („Згадайте, братія моя“): і тут не знайшлось прокльону проти ворога за особисту кривду. Так само й герой „Москалевої криниці“ не пам'ятає лиха, що розбило йому ціле життя —
Хоч би тобі лихе слово
Почув хто од його.
„Отак живіть, недоуки“, — додає ще й од себе поет, росказавши історію москаля Максима.
