я сказалъ себѣ, что изъ меня не сдѣлаютъ солдата. Такъ и не сдѣлали“… Система насильства найшла тут на дужу надзвичайно й міцну індивидуальність, якої жадними способами не могла зігнути, хоч з усієї сили до цього й бралась. Духова организація поета перетерпіла всі спроби над собою і кінець-кінцем насміялася з них. Вільнолюбний дух Шевченка не боявсь ні кари, ні насильства над собою особисто. Характерна з цього погляду поезія. — „Якось то йду я у ночі“: поет з своїми таємними думками про волю опинився перед брамою Петропавловки, цієї могили всякого вільнолюбного змагання, що й самому Шевченкові добре таки далась у знаки. Здається, занадто промовистий нагад про те, що вже витерпів поет за свої змагання. Але, — каже Шевченко —
Я схаменувся, осінивсь
Святим хрестом і тричі плюнув,
Та й знову думать заходивсь
Про теж таки, що й перше думав.
І знаючи моральну силу Шевченка, його незломність та гарт душі — иншого ми й не могли сподіватись.
Дивно зовсім не це. Дивно, як людина, що стільки витерпіла змалечку й до сивого волосу, могла не тільки зберегти віру в правду та братерство, віру в людину, а навіть вище знестись — перенятись тим духом високої вибачливости і всепрощення, яким дихають на вас сторінки „Кобзаря“. Витерпіти лихо може кожна дужа й міцна духом людина, але не зайнятись вогнем запеклости серед тих ворожих і несправедливих мук, але не счерствіти серцем, не запалати зненавистю проти особистих ворогів за їхні знущання — на це треба
