Коли я перегортаю давно знайомі, читані й перечитані сторінки „Кобзаря“, то найдужче вражає мене надзвичайно яскрава етичність Шевченкового світогляду. Поет неначе у собі самому вживив ту вічну тугу за правдою в людських стосунках, що од віку хвилювала й хвилюватиме всіх кращих заступників людської породи, що по-вік вічний буде метою щиро-людського життя. Етична краса, краса любови і всепрощення — сяють з кожної сторінки „Кобзаря“ і що-до цього, то Шевченко певне єдина між поетами всіх країн і часів надзвичайно цільна людина, душа якої не знала хитаннів та компромисів, вірила в правду й надіялась на її перемогу в житті, особистого лиха не пам'ятаючи.
Звичайно — це була людина і нічого людського не цурався Шевченко. Але чим він органично не міг бути — то це деспотом, не міг напастувати когось, не міг чужої волі силувати. До деспотства, до насильства мав він органичну й глибоку огиду, якої певне не здолав би перемогти, коли б і схотів навіть. Цю огиду до насильства викохав у собі Шевченко з самого малечку, ще з того часу, як „малими ногами“ вештався по околицях рідного села „та людей шукав, щоб добру навчили“, але
