Як письменник, як діяч слова, великі надії що-до оновлення життя на землі покладав Шевченко на слово. Для душі своєї він бажає такої сили,
Щоб огненно заговорила,
Щоб слово пламенем взялось,
Щоб людям серце розтопило („Неофити“).
І Шевченко вірить у те вогневе слово, що гнівом картає кривдників та підсилює окривджених і знедолених, роскриваючи їм очі свідомістю, виховуючи їх морально й інтелектуально. Возвеличу, — пише він —
Малих отих рабів німих!
Я на сторожі коло них
Поставлю слово („Подражаніє XI псалму“).
Слово і думка, яку воно в собі виявляє — святощі для Шевченка. З слова свого поет бажає викувати
щоб орати „свій переліг — убогу ниву“ з надією, що „добрі жнива колись то будуть“ („Не нарікаю я на Бога“). І ця зворушлива віра великого поета в живу силу рідного слова не тільки психологично нам близька, але й фактично вже справдилася хоч по-части в історії українського письменства. Слово справді стало „на сторожі“ інтересів рідного народу, письменство виясняє потреби його й сіє ті думки, що такі дорогі були Шевченкові. Він не помилився в своїй вірі, так широко означивши ролю рідного слова в житті народа, і знов же своєю геніяльною інтуїцією зрозумів той глибокий психичний закон, що поставив був слово „въ началѣ“ усього живущого, як символ свідомости, ознаку
