лись йому всі таємні суперечности сучасного громадського ладу. Отже ніяким світом не міг Шевченко спустити з думки оте найгірше за його часів лихо, що посіло „найменшого брата“ — кріпацьку неволю, — не міг би, хоча б і сам не зазнав був його на власній спині. І нічого й говорити, що навіть власне лихо та своя неволя не згасили в Шевченкові того невгамовного обурення проти права однієї людини над життям, честю й совістю та добром другої [1]. З цього погляду Шевченко завжде однаковий був і ніколи й згадувати не міг про народню неволю без усієї глибини обурення, на яке тільки здатна була його велика душа.
Скрізь на славній Україні
Людей у ярма запрягли
Пани лукаві… Гинуть, гинуть
У ярмах лицарські сини („І виріс я на чужині“).
Як одна була любов у Шевченка до рідного краю й народу, так і одна була у його непримиренна зненависть до кріпацтва і всякої взагалі неволі. На цьому пункті він ні на йоту не поступався, не розумів компромисів і всю силу, на яку тільки спромігсь його талант великий, зібрав, щоб дошкульнішого удару завдати системі людовладства. Я не наводитиму багато прикладів, бо треба б велику частку „Кобзаря“ передрукувати, щоб показати уповні аболіціонистську поезію Шевченка. Він певен, що „історією-правдою“ з сфери кріпацького
- ↑ Перечитавши вже по повороті з заслання твори Щедрина, Шевченко так записує в своєму щоденникові: „Я благоговѣю предъ Салтыковымъ. О Гоголь, нашъ безсмертный Гоголь! какою радостью возрадовалась бы благородная душа твоя, увидя вокругъ себя такихъ геніальныхъ учениковъ своихъ. Други мои, искренніи мои! Пишите, подайте голосъ за эту бѣдную, грязную опаскуженную чернь, за этого поруганнаго, безсловеснаго смерда“!
