катастрофа 1847-го року. Шевченко став тоді вже тим Шевченком, на якого земляки почали дивитись не просто як на письменника, а як на пророка національного, що поруч зразків натхненної громадянської поезії низав перлини незрівняної найчистішої лірики, яка до всякого серця знаходить дорогу й скоряє його собі своєю красою. Поет переглянув свої попередні погляди й багато де-чого поодміняв у них. Тепер він переконався, що наша давня слава, наша історія, яку за „поему вільного народу“ вважали, поруч зразків високого героїзму й чимало темного, ганебного показує, що багато з національних героїв не що инше, як
Раби, підніжки, грязь Москви,
Варшавське сміття;
що за чужі й далекі справи, або за егоїстичні вигоди точили вони кров із рідного народу
І нам синам передали
Свої кайдани.
Рішуче пориваючи з облудними фантомами колишнього, нові завдання ставить перед земляками поет: учитися добра з усякого чистого, не скаламученого джерела, але не забувати й свого власного, не цуратись рідного краю та народу і — як останній акорд лунає:
Обніміте ж, брати мої,
Найменшого брата („До живих і мертвих“…).
„Найменший брат“, що практично й перше сидів, скажу так, на покуті в світогляді Шевченка, тепер знаходить собі на підпомогу вже цілу ідеологію. Ради „найменшого брата“ Шевченко здіймає бунт проти соціяльного укладу, проти державних форм, проти релігійних установ — проти самого Бога, що ніби
