той портрет спалено блюзнірською рукою розсатанілих дикунів? Оці дикунські вчинки ясно показують усю глибину їхньої брехні на всі боки, та разом же свідчать, що брешуть вони свідомо, сами знаючи про те, що не закаляти їм чистого, ясного образа мученого поета, що їхнє болото обертається в німб круг його голови. „Засвистіли бризки брудної грязи, але не долетівши до бюста, спинилися в повітрі, заясніли синьою хмаркою і свіжими синіми волошками посипались на задумане чоло поета“ („Рада“, ч. 49) — така одна з легенд, що вже виростають після Шевченкових днів. І це теж тямлять дикуни, що грудки болота од них обертаються в шанування, що ані на хвилину не потьмарити їм ясного образа — і звідси скажена зненависть їхня: пінячись од злости, розводючи „ядъ чернилъ слюною бѣшенной собаки“ — пишуть чорносотенні органи про дні своєї ганьби й осоромлення.
Оця соромицька до останньої міри оргія, яка відбувається тепер по всіх запашних місцях „истинно-русскаго“ націоналізму, ті канибальські крики, що лунають з усіх темних закутків та од погромної орди, ті радощі, якими ніби-то ся-
Як же не ритуаліст!.. Забули тільки проворні митці сказати, що це не Шевченкові слова, а божевільної відьми, і що коли вже робити автора відповідальним за слова його героїв, то можна тут із Шевченка не то ритуаліста, а й душогуба зробити („чи то потопити, чи то подушити“?). Мимоволі згадається вже справжнє Шевченкове:
О, суєслови! На жидах?…
Не на жидах — на нас лукавих,
На дітях наших препоганих
Святая кров Його! („Неофити“).
Справді — суєслови…
