нашої й не за нашої пам'яти, голоснішим, ніж могли б зробити його самі громадські сили без допомоги неповоротного стражника Хоми. Напевне навіть „старожили“, що й звичайно ніколи нічого не пам'ятають, не зазнали такого голосного ювилею. І за це мусимо насамперед тим подякувати, хто замірився був забратись на саме небо, щоб і там по своєму попорядкувати, але повинен був кінець-кінцем таки переконатись, що то тільки сон може такі „привабні картини“ навівати. Тими самими руками, що готували нам „німий ювилей“, усе було зроблено, щоб як найширші пустити звістки про його. А руки ці справді попрацювали без упину й без спочинку.
Як знають наші читачі, оті „рученьки потрудящі“ належать союзникам, націоналістам та иншим патріотичним организаціям, що перед Шевченковими днями враз почули в собі надмірне полум'я, просто пожежу патріотизму, та й почали гуртом і на роздріб свої патріотичні почування виливати в телеграмах до Петербургу з домаганнями, щоб Шевченкове свято „для блага родины“ було заборонено. Страхаючись патріотичної пожежі, й Хома, раз-у-раз охочий лад давати, приставив драбину й узяв до рук мітлу. Пішли з центра відомі циркуляри — щоб, з одного боку, припинити скрізь усякі заходи до святкування, а з другого — навіть панахид не правити за такого „грішника“, як Шевченко, хоч власне за грішників, а не за праведників тільки й треба молитися. І раптом — трісь: запитання в Думі, що внесли опозиційні фракції, піддержали навіть октябристи і приняла кінець-кінцем уся Дума проти правих та націоналістів. Сердешний Хома ні в сих, ні в тих опинився й
