Та ба! — „привабна картина“ то лиш уві сні примарилась одному ретельному „блюстителю порядка“. А справді ж-то ніколи стражникові Хомі не добратись до високого неба, ніколи не позмітати йому ясних зірок до купи, — ніколи, хоч і який він великий виріс і хоч ще більший думає вирости… То тільки думкою багатіти можуть про такі „привабні картини“ охочі людці, то тільки уві сні ввижатись може розпаленій фантазії така чудасія. А навсправжки… що буває навсправжки, ми зараз побачимо.
Стражник Хома серйозно зібрався був на небо, таки справді заходився був мріями по своєму там мітлою орудувати. І здавалось — бідолашні зірки під дужою, як довбня, рукою, немов якесь сміття, загнані будуть у куток і на небі запанує той самий тихий лад та мертвий спокій та темрява безпросвітня, що здавна завелись на грішній нашій землі. Принаймні всі заходи до того були вже зроблені: стражник Хома вже й драбину приставив і важенним чоботиськом своїм став на перший щабель, щоб справдити свою споконвічну мисію, даючи отой лад, після якого запанувала б мертва тиша. І раптом — трісь: щабель уломився… Хома опинився тут у-низу і, прокинувшись од любого сна, міг тільки заздро позирати вгору, на те далеке, недосяжне небо, на якому граючись та мінячись усякими барвами, дрочилися з його неслухняні зірки. „Привабна картина“ розвіялась, як і всякий чарівний сон.
Так власне було і з Шевченковим ювилеєм. Хтось дуже влучно пустив крилате слово — „німий ювилей“, — і справді він був німим. Але разом став він і дуже голосним, — найголоснішим певне з усіх літературних ювилеїв, які справлялися в Росії за
