ма фанатизмом та тупістю, тим-то договорилися вони вже до колосальних дурниць і справляють залюбки свою ролю раба-обмовці в тріумфальному святкуванні пам'яти великого українського письменника, — великого, не вважаючи ні на які справді блюзнірські спроби розвінчати його, й тим величнішого, що́ ці спроби божевільніші. Це несвідомо відчувають і сами ж обмовці і тим од більшої злости піняться, тим менше йдуть до голови по розум, тим на колосальніші дурниці пускаються…
То, певна річ, їхнє діло, зграї партикулярних людей, що мають право безкостим язиком молоти все, що навідається в порожню голову. Але до святкування приточився ще один елемент, який не смів сюди втручатись, але який кінець-кінцем узяв дирижерську паличку в руку. Маю на увазі заборони, які спершу окошились були на самому Київі, а потім, після відомого читачам циркуляра од міністра внутрішніх справ, поширились на всю Росію. Коли я кажу, що цей елемент не смів до святкування втручатись, то, певна річ, маю на увазі просто логичні домагання, — ті домагання, що вилились у формулі: язиком що хоч мели, а рукам волі не давай. На жаль, чи на щастя — ще ми зараз побачимо, ніщо у нас не перебуває у такому хроничному занедбанні та приниженні, як логика, — і міністерство внутрішніх справ, не вперше правда, виступило в ролі літературного цінителя. І коли вже пішло на занедбання всякої логики, то скажу, що в цьому для нас я не бачу нічого лихого, хоч і яким парадоксальним може видатись такий погляд. Найбільша дурниця в устах партикулярних людей обертається в найвищу мудрість, скоро її приймають за свою ті, хто має силу робити, і доводить до діла. Адже вся-
