духом і переробляє до такої міри, що вони стають його власним добром, виявляються в самостійних формах. Правда, не все ще вияснилось у світогляді Шевченка. Поет поки що дивиться на світ божий широко росплющеними, допитливими очима; він бачить окремі факти лиха на землі, та не вміє ще зв'язати їх в одну велику цілість, не може вгадати за ними системи, на пагубу слабшим націленої, не може встановити залежности в ланцюзі причин і наслідків. На першій порі своєї діяльности Шевченко ще не дізнався був, що поодинокі прояви лиха мають своє коріння не в лихій волі окремих людей, а в загальних установах, у цілому складі людського життя. Навіть торкаючись конкретних форм того лиха, він все ж приймає їх немов якісь абстракції, бо одриває від того загального ґрунту, в який вони глибоко вросли своїм корінням. Характерно, що в перших поезіях Шевченкових на всій причині лихого бувають „злії люде“, або й просто „люде“, — як от у цьому уривкові з „Катерини“:
Люде б сонце заступили,
Як би мали силу,
Щоб сироті не світило,
Сльози не сушило.
І це звичайнісенька форма, в яку зодягав тоді Шевченко свої запальні єреміяди, і тільки хиба де-не-де блисне тут зародок того цілком реалістичного світогляду, що вже добачає й конкретніші підстави лиха в соціяльних умовах життя. Прокидаються вже, напр., подекуди нарікання на громадський нелад, національну боротьбу з Польщею закрашено вже соціяльною барвою („ляхи-пани“), але все
