нарешті жалю пекучого, що, мовляв,
Маю серце широкеє —
Ні з ким поділити („Заросли шляхи тернами“).
Оця потреба „поділити широкеє серце“ разом з думкою, що „заросли шляхи тернами“ до цього, й обертала поета до тем кохання: поезією „Ой, одна я, одна“ починається цикл поезій написаних „у цітаделі“, за ґратами петербургської фортеці; а цілий разок дорогих перлів любовної лірики („Як би мені черевики“, „І багата я,“ „Полюбилася я“, „Породила мене мати“, „Ой, сяду я під хатою“, „Закувала зозуленька“ і т. и.) — ввесь народився над пісками Кос-Арала, в безлюдній пустині, де жіночий погляд не голубив поета, де справді не було з ким широкого серця поділити й де гинула ота потреба любити й зазнавати самому любови. Легко ж зрозуміти, чому кожна з тих і багато ще инших поезій оплакує муки гіркої самотности, безпросвітнього безталання, розлуки, поневіряння за нелюбом, туги неподіленого кохання.
Без роскоші, без любови
Зношу свої чорні брови,
У наймах зношу („Як би мені черевики“) —
тужить-голосить у Шевченка вбога наймичка;
Тяжко-тяжко в світі жить
І нікого не любить,
Оксамитові жупани
Одинокій носить („І багата я“) —
журиться й багата вродливиця;
У високих у палатах
Увесь свій вік дівувати…
Недоля моя!
Як билина при долині,
В одинокій самотині
Старіюся я („Породила мене мати“) —
