той чорний клерикальний намул, якого не здихатись — доки клір буде кліром, доки своїми інтересами мірятиме він громадське добро, доки віра не зробиться особистою справою кожного, — тим „святая святих“, куди ходу нема сторонній людині…
Не швидко це, певна річ, буде, але таки буде. Вільна думка людська здобуває позицію за позицією й теперішнє єднання клерикалізму з реакцією, прислужування перед сильними світа цього — це остання може спроба врятувати своє привилейоване становище. Дарма праця! Грізний, нездоланний колись Ватикан, який свої інтердикти посилав на всі кінці світа, перед яким тремтіли й якому корились можновладці — обернувсь тепер у звичайну собі зарібкову фірму, що збірає всякими способами срібні ліри з цікавих форестьєрів, а кругом і повз його тече могуче життя, не рахуючися вже з інтердиктами, не потребуючи індульгенцій, глузуючи і з тих, і з других… І безперечно — це ясний прообраз на майбутність усього клерикального руху.
- 1912.
