свій вовчий зуб, але й лисячим хвостом ласкавенько помахати…
Але для нас особливо цікаво те, що поміж такими жандармськими сентенціями, маємо й досить широку характеристику Шевченка. Жандарм і — поет! Суддя — і підсудний! Кат — і катований!.. Таку картину, коли жандарм пускається на „критику“ художніх творів, не часто зустрінеш… Дубельт провадив слідство в справі Кирило-мефодієвців. Як знаємо з споминів і Куліша, й Костомарова, він не тільки не витягав з кишені знаменитої хустки, а поводився під час допитів занадто по-грубіянському: кричав, тупотів ногами, лаявся найпоганішими словами, нахвалявся покарати обвинувачених на смерть і т. и. Не гребував він і підступом та брехливими обіцянками всяких милостей, коли б обвинувачені „по щирости“ призналися. Особливо, як переказує Костомаров, зневажливо поводився Дубельт з Шевченком і ніби-то промовив був до Костомарова: „гарне було б те товариство, до якого належав би Шевченко!“ І це легко зрозуміти: решта підсудних були все-таки дворяне — як не-як, люде вищого коліна, а Шевченко ж „мужик“, то як же инакше міг з ним поводитись „отецъ-командиръ“ з одного боку і „нижайшій рабъ“ з другого! Плазуючи перед вищим, лакейська натура отаких „нижайших рабів“ раз-у-раз силкується надолужити за це, зігнавши злість на нижчому, а тут же перед Дубельтом був член „подлаго сословія“, вчорашній кріпак. Долю підсудних, що подиктував Дубельт, ми знаємо. І знов же найгірше дісталося Шевченкові. Як гірко було йому в неволі, можемо наочно дізнатись з того, що він зважився написати листа
