і Шевченко, хоч і як його паче сніга убілити патентом „коренного малороссійскаго (!) украйнофила“, був усе-таки Шевченком, перетерпів за віщось там заслання і в один чудовий день таки добре міг би скомромітувати перед начальством чесну компанію до дна душі лойяльних „тоже-малороссовъ“. Отже треба було й себе забезпечити від усяких закидів що-до спочуття „украйнофильству“, треба було знайти вилазку, щоб нею умкнути, коли б критичний „рапорт“ принципалові був не сподобався, або за Шевченком викрито було щось не вельми „благонадежное“. Бюрократ бюрократом не був би і „тоже-малороссъ“ не мав би заячого духу, як би не покинув собі такої вилазки „про всяк случай“. І Капнист це робить, хоч і не дуже то зручно. Ми бачили, що він, аби тільки згадав про „нынѣшнихъ или новыхъ украйнофиловъ“, то вже не промине їх, не пришивши якої-небудь квітки. Та ще мало того, — затягаючи Шевченка до своєї компанії, „хитрый малороссъ“ наприкінці пустив таки злегенька, так між иншим, натяк, що — хто його, мовляв, знає, чи й Шевченко не збився б з правої пути та не пристав до „эфемерныхъ стремленій новыхъ украйнофиловъ“, як би пожив був довше, але „судьбѣ угодно было“ і т. и.
Коли епізод цей відбувався, „судьбѣ угодно было“, щоб Шевченко вже спав вічним сном у могилі; українському Кобзареві байдуже було до тієї операції, яку з його спадщиною та йменням виробляла святотатська рука урядового хамелеона й „тоже-малоросса“. Але живе було діло Шевченкове, живі були ті, хто коло того діла працювали,
