Поминувши все, що тут офиціяльний критик понаплутував, не можна не завважити одного: це ж правдива апологія Шевченка! Капнист видимо його обороняє й когось силкується упевнити, що Шевченко — найневинніший у світі чоловік з цензурного погляду, от ніби український Фет: описував, мовляв, природу та зненависть до поляків, а коли й написав „Кавказ“ та инше, то це вийшло мало не помилкою. Соціяльної сторони в Шевченковій поезії не зачеплено ані словечком, на протест проти політичної неволі тільки легеньким натяком озвався критик і замісць того тягне Шевченка силоміць до компанії з Гоголем і тими „коренными украйнофилами“, лойяльність яких стояла по-за всякими підозріннями. Апологетичний характер наведеної критики стане ще виразніше, коли порівняти її до оцінки російських поетів, — оцінки причіпливої, уїдливої, чисто поліцейської. Чим же провинуватився наш Кобзарь, що доля наслала на його такого оборонця непевного? Яка причина подіяла на „чиновника особыхъ порученій“ гр. Капниста й зробила з його такого лагідного, ніби аж прихильного критика?
Д. Лемке, про якого книжку я вже згадував, поясняє цю несподіванку тим, що Капнист був сам українець з роду й любив гомінку, соковиту мову своїх земляків, і що поет у йому (Капнист
