гії й заходів, щоб у Київі на 50-літні роковини смерти поета став уже вартий його заслуг пам'ятник.
Я не говоритиму тепер про пам'ятник нашому Кобзареві в серцях людських, у серцях милійонів того народу, за добро і щастя якого він усе життя своє віддав. Скільки можна за наших лютих обставин — такий пам'ятник безперечно єсть. Виявляється він і в тому, що твори незабутнього Кобзаря де далі все більше зацікавлення викликають; і в тому, що роковини його смерти бувають звичайно днем національних маніфестацій не тільки на Україні, а й по-за межами її, де збереться хоч кілька чоловіка українців; і в тому, що робітники та селяне не від достатків, а від злиднів своїх уривають удовину лепту — на твори свого поета або йому на пам'ятник.
Поет живе в серцях свого народу,
Його душа в святих його словах
Одбилася акордами смутними…
Вона живе, витає проміж нас
Надією на щастя, на свободу;
Любить народ навчає кожний час —
Поет живе в серцях свого народу, —
пише про Шевченка один із його сучасних учеників. Жива ще, не вмерла пам'ять про поета і пам'ятник йому нерукотворний твердо стоїть у серцях людських і де далі все більш пишатиметься, величніше зростатиме, бо звістки про поета все ширше росходитимуться і більший гурт людей на Україні знатиме свого великого Кобзаря. Не дурно ж він сам про себе казав:
|
Я так її, я так люблю |
