Сторінка:Сергій Єфремов. Шевченко. 1914.pdf/145

змучену душу і плинуть у неї знов надія, бадьорість, енергія, запал до праці… Так, справді так! і брутальній, физичній силі єсть „предѣлъ, єгоже не прейдеши“, єсть непереможна перепона: як не виорати їй „на дні моря поля“, так не скувати „душі живої, і слова живого“, не скувати волі, поступу, що ведуть до єдиної мети — щастя загального, заснованого на щирих та справедливих стосунках, особистих і громадських, на братерстві й рівності всіх людей. Не даром же великий борець за ці вічні ідеали загадав творити поминки йому „в сем'ї великій, сем'ї вольній, новій“, — він твердо надіявся, що вона мусить бути — та сем'я велика, що єднає всіх людей; сем'я вільна, де немає місця насильству дужого над безсилим, де згинуть лютість та озвірення людини проти людини; сем'я нова, оновлена, очищена від усяких злиднів, заснована на справедливих, братерських стосунках… Не диво, що серед тих важких днів, які переживаємо тепер, той день, що нагадав нам про „истиннѣйшаго апостола правды и свободы“ („Міръ Божій“ 1901, кн. II, стор. 11), викликав такий ентузіязм, стільки радощів навіяв, стільки надій збудив у кращих людей, — може навіть несвідомо для їх самих. Шануючи пам'ять великого борця за правду та волю, всі люде, в яких не завмерло ще почуття власного достоїнства, в яких іще міцно заложений потяг до правди, шанують разом і свої сподівання на краще життя. Ось де причина й тієї популярности Шевченка, й того щирого запалу, подяки та пошани, що виявились під час останніх роковин. „Сонце йде і за собою день веде“ — Шевченко був одним із тих сонць людскости, що на-