Цю сторінку схвалено
поскарживсь рапортом комендантові, що поет його налаяв. Финал цієї історії вартий, щоб переказати його словами самого Шевченка.
- „Порадьте, що мені з цією гадиною робити?“ — спитав я у коменданта, прийшовши трохи до пам'яти. — „Одна рада — прохайте вибачення, — мовив він, — або, як наказує дісціпліна, ви — арештант. Ви маєте свідків, що ви були тверезі, він має свідків, що ви його лаяли“. — „Я заприсягнусь, що це неправда“, — мовив я. — „А він заприсягнеться, що правда. Він офицер, а ви все ще салдат“. Ох, як тяжко озвалося в мені оце мало не забуте вже слово. Нема по робити, сховав гордощі в кешеню, надяг мундира й пішов прохати прощення. Цілісеньких дві годині простояв у передпокою у того поганця. Нарешті допустив мене до своєї персони, вже опохмелившись. Після довгого перепрошування, прохання, приниження нарешті мені дано прощення з умовою, щоб я зараз же поставив четвертину. Я послав по горілку, а він пішов по свій рапорт до коменданта. Принесено горілку, а він забрав свій рапорт і привів благородних свідків. „А що, батечку, не схотіли з нами по волі, як з благородними людьми, познайомитись, то познайомились по неволі!“ — мовив один, простягаючи свою пухлу, тремтячу з похмілля руку. По цій короткій, але виразній промові, п'яна вже компанія зареготала, а я трохи-трохи був не прохопився: поганці! та ще й патентовані поганці!
Не диво, що у поета час од часу виривається мало не з плачем: „Господи, настанетъ ли для меня часъ искупленія! Настанутъ-ли для меня тѣ блаженные дни, когда я буду читать эти отвратительныя правдивыя сказанія, какъ ложный сонъ, какъ небывалую небылицу!“ (стор. 187) Але про таку правду й сон страшний. Коли вже згодом навіть у-ві сні присниться було Шевченкові що-нибудь з цього огидного життя, то й це виводить поета з рівноваги. 1 вересня, вже на пароході, далеко од пам'ят-
