1848 р. ми читаємо між иншим: „со дня прибытія моего въ (Крѣпость) О(рскъ) я пишу дневникъ свой: сегодня развернулъ тетрадь и думалъ сообщить вамъ хоть одну страницу, — и что же! такъ однообразно грустно, что самъ испугался и сжегъ мой дневникъ на догоряющей свѣчѣ! Я дурно сдѣлалъ, — додає зараз же з жалем Шевченко, — мнѣ послѣ жаль было моего дневника, какъ матери своего дитяти, хотя и урода“[1]. Не менший жаль повинні почувати за тим пропащим щоденником і всі, хто цікавиться життям поета, але й тим більшу радість що така доля не спіткала цих останніх записок.
Перші сторінки їх перенято ніби якимсь острахом, нерішучістю, ваганням що-до самих тем, яких доводиться торкатись. Поет ніби писати розучився й з острахом пробує своєї сили, хоч потроху, помалу захоплюється сам і дає надзвичайно глибокі психичні риси та широкі картини побутового змісту. Починає з оповідання про „первое замѣчательное происшествіе“, тобто, як зламав цезорика, і потім не раз скаржиться на те, що час іде „безъ всякаго замѣчательнаго происшествія“ (стор. 146), або запитує „какое же казусное событіе запишу я сегодня?“ (149), „что же я сегодня занесу въ мой журналъ?“ (150), або коротко зазначає: „о вечерѣ совершенно нечего записать“ (151). Надзвичайно вірний образ життьової порожнечі в цій закинутій серед пісків, забутій Богом і людьми країні, де зламаний цезорик або придбання чайника — вже
- ↑ Твори Т. Шевченка, т. II, СПБ. 1911, стор. 356. З того ж видання подаю й дальші цитати з щоденника, позначаючи самі сторінки.
