його щирости та безпосередности, що цілком захоплюють читача. Це справжній, не надуманий, не підкрашений і не подроблений документ великої душі, одверта сповідь людини, що ні з чим не криється, нічого не таїть і ховає, навіть своїх власних вад та негарних учинків, як напр., „глумленіе пьянственное“ або навіть походеньки в „очаровательномъ семействѣ m-me Гильде“… Видко, що людина ані трохи не позувала, не рисувалась, не спиналась на котурни, не кокетувала перед собою, як це досить часто буває навіть у найінтимніших записках. І через те щоденник Шевченків не тільки одно з найвизначніших джерел до його життєпису, а разом і ключ до його творчости, до того дивного секрету скоряти людські серця, викликати відповідні настрої, що у високій мірі посідав наш поет. З вражаючою щирістю, без страху вводить нас Шевченко в своє „святая святих“ і показує свою чисту, дитячу душу — чисту навіть серед оргій, благородну навіть під час занепаду. І дійсно можемо подякувати долі, що навернула поета на таку щасливу думку — записати мало не з фотографичною докладністю хоч один рік із свого життя.
Завів Шевченко свого щоденника тоді, коли вже прочув про близький подих сподіваної волі. Саме дістав він од одного з вірних приятелів, що й на далекій чужині не забули свого віщого Кобзаря, привітання з давно вигляданою волею і тріпотанням волі, сподіванням її, страхами й нетерплячим дожиданням овіяно перші сторінки цього надзвичайного документа. Правда, це не перша була у Шевченка спроба записувати свої переживання. В листі до кн. Репниної з 25 лютого
