одне, то друге почування бере гору й розриває поетові груди. Страшну трагедію, боротьбу настроїв носив у своїх грудях поет під спокійним, веселим та безжурним ніби виглядом!…
Та й було чого. Адже ця пригода була тією громовою стрілою, що росколола на двоє життя поетові. Позаду зостались розруйновані надії особистої та громадської натури, зосталась муза, праця на користь рідного краю, товариство; спереду — тьмяною низкою простягся ряд чорних днів у смердючій казармі, муштра, неволя, чужина і ні жадного просвітку, ні найменшого проміньчика ясного світла. Шевченко тямив, що за таку провину, як йому інкриминовано („сочиненіе возмутительныхъ стиховъ“), у Росії тих часів нема прощення, і йшов свідомо він на страту, на проквільне погасання і хисту свого, і творчої сили, і всього живого.
Неволя не вбила Шевченка, не вбила і його хисту зовсім. Але хто знає, що дав би нам великий Кобзарь, коли б не трапилось було йому на шляху тієї громової стріли, що так фатально росколола його життя на дві половині, коли б не перемучився він тих страшних десять літ, що почалися з перебування за ґратами в петербургській цітаделі?.. Десять найкращих літ, коли человік був саме в розцвіті сили й хисту свого і міг дати колосальні зразки художньої творчости, мусів він поневірятись по пустині й волочити кайдани нікому, здавалось, непотрібного життя, затаївши в душі невиплакані сльози й ненарожденні твори свої.
Ґратами обставлено Шевченкову душу і ті твори лишились там, за ґратами…
- 1909.
