Свою Україну любіть.
Любіть її… во время люте,
В останню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.
І „остання тяжкая минута“ незабаром прийшла. 30-го квітня Шевченка з товаришами приведено до „III-го отдѣленія“, щоб вичитати їм „милосердний“, мовляв гр. Орлов, присуд. Шевченко, як ми вже знаємо, вислухав його спокійно, але що то за спокій був, показує того ж таки дня написаний вірш „По-над полем іде“. Це вже ціла якась философія невблаганної смерти, що нікого не минає й усіх рівняє, але знов тяжким криком пробивається останній акорд:
І мене не мине,
На чужині зотне,
За решоткою задавить.
Й хреста ніхто не поставить
І не пом'яне!
Цим безнадійним криком зраненого серця й кінчається цикл тюремних поезій Шевченка.
Надзвичайно цінні з артистичного погляду, видержані, гарні, з могучим настроєм, вони мають величезну вагу, як автобіографичний матеріял, досить повно малюючи стан поетової душі під час перебування за ґратами петербургської фортеці. Перед нами зовсім не безжурна та весела людина, що відбуває лихо жартами, хоч таким малюють Шевченка люде, що бачили його в той час. Видима річ, зверхньою безжурністю він тільки маскував те, що робилося в душі у його. А там жаль був за минулим, безнадійна будуччина ставала на очі, клекотів протест проти насильства й палка любов до рідного краю поривала за собою. То
