дасть нам для зрозуміння цього вірша більше, ніж цілі томи дослідів, і нескаламучений спокій ясної ідилії краще малює настрій поета, ніж усякі оповідання сторонніх людей та гори офиціяльних документів.
Та не тільки контрастами малював Шевченко свій настрій у неволі. Він з натури не був людиною пасивною і після тихих мрій про щастя з тим більшою силою вирветься у його дужий голос могучого протесту. Третім у низці тюремних поезій стоїть знаменитий вірш „Мені однаково“, в якому поет немов кладе на вагу долі своє особисте щастя і щастя рідного краю й огневими искрами сипле:
Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві — і в огні
Її окраденую збудять…
Ох, не однаково мені!
Хиба це не стогін — оте „ох, не однаково мені“, в якому всі свої почування тодішні вилив великий поет і страдник? Ви чуєте, як йому тяжко прощатись з надіями на власне щастя, а ще тяжче думати, що його жертва марно пропала для рідного краю. Ви бачите, як під зверхньою безжурністю клекотить море смутку, страшної туги і разом протестуючої сили, і ви вірите, що ця людина про себе має право сказати:
Молюся, Господи, молюсь,
Хвалить тебе не перестану,
Що я ні з ким не поділю
Мою тюрму, мої кайдани.
Це з поезії — „Костомарову“. Поет починає знов з ідилічної, коли хочете, тюремної — що́ ж: і в
