Сторінка:Сергій Єфремов. Шевченко. 1914.pdf/108

рому не цураємось ми мови нашого народу, чи не дожидаємось ми ще свого „німця“, що навчив би нас „по своєму глаголать“?… З болем, із соромом на ці питання повинні ми відказати: ні і ні. Старий історичний гріх наш, оте порізнення з могучим корінем народнім, усе ще лежить на сучасному поколінні якимсь прокляттям важким і навіть просвіщаючи „современними огнями“ темні очі братів наших, ми все-таки не хочемо „вогонь“ той давати в найкращій і народові найзрозумілішій формі — в одежі його рідного слова. Старе зрадництво тільки прибірається тепер у нові, далеко пристойніші форми — всякі політичні програми з тією централістичною закраскою, що жадної ваги не надає національній індивидуальності кожного народу. А тим часом, нехтуючи й одкидаючи цю індивидуальність, ми тим самим перекопуємо сами собі шлях до того, щоб швидче справдились великі ідеали волі, рівности й братерства у нас, на нашій землі, а через те й по всій землі прибавилось борців за волю. Правда — одна на світі, це певно, але ця єдина про всіх правда, щоб стати близькою народові та йому доступною — повинна прибратися в зрозумілу йому словесну форму. Так само засновані на такій вселюдській правді сила і воля — це насамперед сила і воля упорядкувати своє життя так, щоб не було в йому ніякого панування, ніякого силування та неволення. Шевченко дав чудову, просту й глибоко демократичну формулу такого життя, що має на оці насамперед інтереси трудящих людей у їх рідній, звичній їм обстанові, і стаючи до праці коло визволення нашого народу з усяких кайданів сучасного злиденного життя, ми раз-у-раз повинні пам'ятати цю формулу —