розгнузданого поневолення над простими людьми. Для Шевченка оті посилання на культуру та високі ідеали поруч з низькою практикою дійсного життя були ще огидливіші, ніж неприкрашена практика, і з надзвичайною силою він викриває ті фарисейські оправдання „інтересами культури“:
Кричите,
Що Бог создав вас не на те,
Щоб ви неправді поклонились;
А хилитесь, як і хилились,
І знову шкуру дерете
З братів незрячих, гречкосіїв,
І сонця правди дозрівать
В німецькі землі, на чужину,
Претеся знову…
Поет знає, що навіть культура та освіта, здобуті коштом „братів незрячих, гречкосіїв“, вносили здебільшого тільки гіршу, бо рафіновану, роспусту між вищі класи, бо все глибше викопували провалля нерівности між ними та народом і давали підстави дивитися на кріпаків, як на нижчу породу людей — якусь робочу худобу. Не вважаючи на ввесь полиск європеїзма, перенятого по чужих краях, не вважаючи на всі гуманні слова, на показну сантиментальність, — під виглаженим поверхом їх були ще „цівилізовані дикарі“, що ніякої мерзоти не цурались, аби тільки власну пиху задовольнити. Вони позичали на чужому полі самий показний бік культури, її позверховий по̀лиск, а справжня культура з її великими завданнями не входила глибше в їхню душу. З біографії Шевченка ми знаємо, скільки й сам він, ще кріпаком бувши, витерпів лиха від своїх „європеїзованих“ земляків та що́ на очах у його творилось з иншими кріпаками. І він волів
