книжки. З початком репресій видавництва завмерли; ті, що були в роботі, книжки довелося припинити і деякі з них вийшли вже аж під час революції. Які спробували були вийти, ті конфісковано і видавців потягнуто до суду з неймовірно дикими обвинуваченнями. Так, книжці відомих оповіданнів С. Васильченка інкриміновано „возбуждение к неповиновению закону і законным распоряжениям властей… а также возбуждение к бунтовщическому деянию“ — і цим способом задержано вихід книжки на цілий рік. Бачучи таку практику, довелося на якийсь час припинити будь-яку видавничу діяльність, тим більше, що спочатку була проявилася взагалі повна депресія на книгарському ринку.
Проте що-до періодичних виданнів, преси, то не можна сказати, щоб бракувало спроб на їх відновлення. Навпаки — спроби ці починаються зараз-же по тому, як українську пресу знищено в 1914 р. Одні з цих спроб розбивалися, як ми знаємо, об погрози з високого місця („пусть лучше не просят“), инші-ж ніби мали змогу перетворитися в життя, але не на довго. Треба сказати, що саме Київські умови виявили себе були найбільш непримиренно до української книги, тому згадані спроби почали перекидатись на инші міста по Україні і навіть по-за її межами. В Одесі виходив журнал „Основа“ (замісць „Л.-Н. Вістника“), в Харкові — „Слово“, „Гасло“, в Катеринославі малося видавати „Степ“, „Час“, у Москві — „Тепла роса“, „Промінь“. Але й ці хитрощі мало справі помагали: видання спинювано иноді ще до народженя погрозами на адресу типографії, в усякім разі в сповиточку — на першому-другому числі приходив їм неминучий кінець. Одна тільки „Украинская Жизнь“ у Москві виходила увесь час, з неволі заступаючи всю українську пресу, та час від часу народжувались нелегальні, літографовані видання („Боротьба“, то що). Рецепція старої безправности і самодурства по всенькій тріумфувала лінії.
Тим часом позначилися разом і симптоми протилежного процесу. Нищучи українську книжку, уряд не помітив, як тим самим він збудив до неї й величезну цікавість і саме в тих кругах, що досі мало або й зовсім не зачеплені були ні взагалі культурною справою, ні українським рухом зокрема. Не все гинуло під руїнницькою рукою варварства та несвідомости, але де-що й приховувалося з любов'ю та замилуванням: той самий шлях, усіяний біло клаптями понищених книг був разом і шляхом усвідомлення широких мас, що досі різно йшли з культурними змаганнями інтелігенції. З Галичини тисячі привезли і „повного Шевченка“, і низку инших книг, досі на Україні не виданих; побачили, що де инде єсть, а тому й у нас можливе, инше становище українського слова, можлива напр. українська школа, можливе взагалі життя, на инший штиб організоване. Школа вбивства, грабунку та розпусти зробилась разом і школою усвідомлення. І от саме під час війни, так десь з р. 1916-го, прокидається надзвичайний попит на українську книгу, що мало не зовсім упав був на початку війни. Книгарні ломляться од замовленнів; навіть видання, які роками лежали на полицях нерухомо, хутко розкуповуються, не кажучи вже про такі, що й перше мали добрий на себе попит; полиці прудко спорожняються. Вже перед революцією 1917 р. це з'явище викликало справжні страхи, що ми незабаром лишимося без книжки, не маючи на той час змоги поновити запас книжного надбання й задовольнити попит, що все зростав. Мара книжкового голоду стояла вже цілком реальною небезпекою, якій запобігти не давали перешкоди цензурної і технічної натури. З цим почуттям близького голоду на книжку і вступає український книгарський
