голоси, що накликали до повороту на давні позиції. Вираз цим накликанням дав відомий циркуляр Столипіна з 20 січня 1910 р., що поставив по-за законом усіх „инородців“, на перше серед їх місце висунувши українців. Ювилеї Шевченкові 1911 і 1914 рр. і той галас, що з приводу їх нароблено було в офіціяльних і офіціозних кругах, виразніше ще підкреслили, що реакція починає вже думати про повну рецепцію старого беззаконства. І події світової історії дали їм втіху ще раз спробувати старої заіржавілої ще з Петрових часів зброї.
| На місці цього тексту повинне бути зображення. To use the entire page scan as a placeholder, edit this page and replace "{{missing image}}" with "{{raw image|Сергій Єфремов. В тісних рямцях. Українська книга в 1798–1916 рр. 1926.pdf/29}}". Otherwise, if you are able to provide the image then please do so. For guidance, see en:Wikisource:Image guidelines and en:Help:Adding images. |
19 липня (ст. ст.) оповіщено війну між Росією та Німеччиною, вже другого дня закрито єдину щоденну українську газету. За нею слідом одно по одному в країну небуття спроваджено і всі инші на всенькому просторі України видання — тижневі і місячники, загального і спеціяльного змісту, популярні і літературні. Всього загинуло першого-ж од початку війни місяця 15 періодичних виданнів, що виходили до війни переважно в Київі. На клопотання одного з заборонених виданнів (редакції газети „Рада“) про відновлення пролунала офіціяльна погроза (буквально): „пусть лучше не просят“. Україна одразу повернулася в той стан, який поставив її був Юзефовичів закон 1876 р. Навіть гірше. Бо в міру того, як російське військо переходило кордон і забиралося в глиб Галичини, — зникали й там одно по одному українські видання, яких до війни виходило щось із 50. Був під час цієї „визвольної“, як охрестили її патріоти, війни один момент (кінець 1914 і початок 1915 р.), коли на всенькій етнографічній території України — жаднісінького українського органа не лишилось. Переможна армія свій шлях устеляла клаптями „мазепинських“ книг, які забирали з шкіл, з „Просвіт“, з книгарень, дерли на шматки й пускали за вітром. Коли-б не втікачі, що знайшли собі захист по той бік бойової лінії, то можна було-б подумати, що взагалі ввесь український народ вимер до ноги і жадного вже гласу не подає.
Не краще стояла справа і з виданням неперіодичної української
