лезных сведений путем издания книг на понятном для крестьян наречии, препятствует повышению нынешнего низкого уровня крестьян малорусских губерний“[1], — коли буквально всі аж до „Гражданина“ кн. Мещерського осудили безглузді репресії — то й тоді ще система пробувала була опинатися. У вересні 1905-го року на думку комітета міністрів про скасування заборони українського слова цар одповів власноручним написом — „несвоєвременно“. Але вже десь за місяць сам він маніфестом 17 жовтня мусів осудити систему репресій та обіцяти цим разом вже „действительную свободу печати“. Крига скресла…
Але — на диво — українська книга й тут опинилась у винятковому становищі. Та преса, що існувала досі, заговорила, бодай попервах, сміливо і гостро. А та, якої не було — натурально так і лишилася без голосу. Треба було її ще створити. В Лубнях почав виходити „явочним порядком“ „Хлібороб“. Лагодились і по инших містах. А тим часом час ішов, начальство „вернулось“ і тимчасові правила 24 листопаду 1905 року поставили певні умови тільки для періодичних виданнів і зовсім мовчали про книгу. На підставі тимчасових правил київський губернатор не дав дозволу на газету „Громадське Слово“ та журнал „Нове життя , доглянувши в їх проспектах замах на єдність Росії. Правда, ці видання під иншими титулами почали таки виходити, але юридично справа з українським словом стояла все ж неясно, аж поки скасовано було наказ 18 травня 1876 р. Це сталося тільки в березні 1906 р. і українську книжку поставлено юридично в однакові умови з усіма иншими. Правда, тільки юридично, бо практика не забарилась показати, що українську книгу й газету конфісковували й судили часто за те, що по-російському проходило без жаднісіньких перешкод. Вже перший рік існування української преси являв із себе кладовище, мертвими кістками всіяне[2], а в забороні напр. київської „Просвіти“ р. 1910-го головну ролю грало як-раз її видавництво.
Проте навіть і це було певним здобутком проти недавнього лихоліття, і українська книга зразу ж із мало помітного струмочка зробилася видним фактором культурного життя. В лютому 1909 р. у Львові відбувся пам'ятний просвітно-економічний Конгрес, що урядила галицька „Просвіта“ з приводу 40-ліття своєї діяльности. З доповіддю про український книжковий рух виступив на цьому Конгресі один з найкращих тоді знавців книжної нашої справи В. Доманицький. Наведемо, скоротивши трохи, його характеристику, бо вона не тільки подає фактичні дані й підбиває підсумки за певний період, але й одбиває ті погляди, що мали на книжку українські діячі того часу, — себ-то сама вже стала до якоїсь міри історичним документом.
„Коли ми, — казав Доманицький, — попробуємо зібрати до купи дані про діяльність самих лишень 17 українських видавництв (цікаво, що аж 13 з них зосередилося у Київі!), то побачимо, що вони видали за увесь час (15 літ) більш 400 книжечок, великих і малих, в числі близькому до 2 мілійонів примірників. Самі два видавництва „Благодійне Товариство“ та „Вік“ дали більшу половину того. Крім того, що дали 17 видавництв, видали найменш ½–¾ мілійона примірників окремі люде, отже загальне число можна вва-
- ↑ Єфремов, С. Замѣтки на текущія темы. „Кіевская Старина“, 1905, кн. II, стор. 183.
- ↑ Грінченко, Б. Тяжким шляхом. Київ, 1907; Оленин, М. Українська преса від 17 жовтня 1905 р. до 1 липня 1906 р. „Рідний Край“, 1906, ч. 32–33; Єфремов, С. Відгуки з життя і письменства, „Л.-Н. Вістник“, 1907, кн. IV.
