дів заснованої р. 1897-го (нелегальної) Всеукраїнської Організації (пізнішого ТУП'а — Товариство Українських Поступовців) було поставити на добрий шлях книгарську справу, завівши власну книгарню. Ще року 1895 студе-гонська молодь у Київі (пізніший „Вік“) мала невеличкий склад книжок на продаж, що містився в помешканні В. Доманицького; незабаром потому й редакція „Кіевской Старины“ розпочала у себе, власне в помешканні В. Науменка, торг українськими книжками — старими виданнями, що лишились були у декого з громадян з 60-х і 70-років, та новими, що почали тоді заходами Старої Громади та молоди виходити. Це й було зерно першої української книгарні. Року 1897-го згадана Всеукраїнська Організація переняла на себе оту невеличку книжну комору молоди й „Кіевской Старины“ і одкрила під фірмою того ж таки журнала пам'ятну книгарню на Безаківській ул. в Київі. Помалу, крок за кроком, поширяла ця книгарня свої звязки та операції, завойовувала книгарський ринок і досягла справді величезних, як на ті часи, результатів, і не самих матеріяльних. На чолі її стояв В. Степаненко, що зумів зробити офіціяльно «Книжный складъ журнала «Кіевская Старина» легальним осередком широкої української пропаганди, що виховав не одну може тисячу свідомих українців. Власна громадська книгарня стала таким чином не останньою часткою в дореволюційному балансі українства, не кажучи вже про значіння її в книгарській та видавничій справі безпосередньо.
| На місці цього тексту повинне бути зображення. To use the entire page scan as a placeholder, edit this page and replace "{{missing image}}" with "{{raw image|Сергій Єфремов. В тісних рямцях. Українська книга в 1798–1916 рр. 1926.pdf/25}}". Otherwise, if you are able to provide the image then please do so. For guidance, see en:Wikisource:Image guidelines and en:Help:Adding images. |
Кригу, що сковувала нашу книжну продукцію, проломив нарешті 1905-й рік.
Віщування якоїсь одлиги були вже й попереду, дарма що реакція ще міцно держалася. Виявлялися вони і в тому, що почали з'являтись на нашому книгарському ринкові вже справжні книжки, а не самі щупленькі брошурки-„метелики“; і в тому, що хоч і одне видавництво могло вже держатись на самих науково-популярних, попереду безапеляційно заборонених виданнях; і в тому, що масово почали з'являтися альманахи-збірники, як сурогат журналістики: і в тому, нарешті, що таке антикварне, здавалось би, видання, як „Кіевская Старина“, можна стало пристосувати до щоденности бодай у белетристиці (українській) та в публіцістиці (покищо російською мовою). Проте всі заходи розсунути і ці вже осягнуті рямці розбивалися об старий мур Юзефовичевого закону. Всі клопотання про дозвіл, напр., українського журналу кінчались стереотипною фразою „не подлежит удовлетворению“. І коли вже навіть каміння возопіло, коли наприкінці 1901-го року навіть старий комітет міністрів мусів признати, що „продолжающееся применение наложенного запрета, значительно затрудняя распространение среди малорусского населення по-
