Товариство під довгим і нечупарним назвиськом — „Благотворительное Общество издания общеполезных и дешевых книг“, що його практика зараз же скоротила неофіціяльно на „Благодійне Товариство“ або „Просвіта“. Розпочало може занадто скромно, опортуністично і під глум столичних острословів (Амфитеатров у „Новому Времени“), але незабаром, неустанними заходами й енергією головно П. Стебницького та О. Лотоцького, вибилося на визначну культурну установу. Це було єдине українське завданнями і складом товариство, хоч і в російській сорочці, що допустив офіціяльно старий режим напередодні свого конання. По деяких ваганнях на початку Товариство спеціялізувалося на виданні науково-популярної літератури і за 20 років свого існування видало цілу популярно-наукову бібліотеку з 80 назв по-над мілійон примірників (сільське господарство — 12, медицина — 6, природознавство — 14, економіка і соціяльні питання — 10, історія — 13, історія письменства — 10 і т. и.). Найкращі українські популяризаторські сили давали Товариству свої твори: тут стріваємо ймення: Грінченка Б., Донаницького, Грінченкової М. (Загірня), Коваленка, Комарова М., Комарова О. (Степовик), Кониського, Корольова, Мод. Левицького, Є. Чикаленка і багатьох инших. Через те, що переводити через цензуру популярні твори було занадто важко, инші видавництва поступались Благодійному Товариству честю видати книжку, яку пощастило їм з неймовірними труднощами вирвати з цензурних лабетів, — так не раз робив напр. „Вік“. Практика ще з давнішніх часів освятила звичай подавати популярні відомості в ніби-белетристичній формі, в формі якоїсь „розмови“ чи „оповідання“ — все за-ради того ж самого, щоб лекше провести через цензуру, бо, мовляв, белетристика українською мовою не заборонена, — це також повною мірою використало Товариство. І коли буде розроблено архів Товариства та його таких керовників, як небіжчик П. Стебницький, то перед нас стане яскрава сторінка великого побутового значіння з часів, коли українська книжка тілько-но одвойовувала собі право на існування[1].
Опріч видання книги (спорадично випускали ще Київська та Одеська Громади), кінець XIX віку поставив на чергу ще й иншу справу — справу її розповсюдження. Спроби організувати розпродаж книги починаються давно, — на своєму місці я згадував про заходи Гнилосирова, що пробував сам розвозити українські видання по ярмарках. Були й потім спроби увійти в порозуміння з книгоношами, коробейниками, „рашівцями“ і т. и., але ці спроби не виходили по-за межі чистого кустарництва, були випадкові й тим самим великих наслідків не давали. Найбільшою перешкодою в справі розповсюдження було те, що видавці залежали тут од чужих книгарів, що держали українську книгу тільки між иншим і в її розповсюдженні мало були заінтересовані матеріяльно, базуючись головним чином на книзі російській. Часто вони просто зрікались брати українську книжку, а як і брали, то вона губилась на полицях у книгарнях поміж численними російськими виданнями, а читач не знав навіть, куди має обернутись по потрібну йому книгу і де її шукати. Отже українському видавцеві мало було видати книгу, а ще треба було самому подбати про її розповсюдження, не маючи на те потрібного апарату, звязків, досвіду. Так робив Грінченко, так робив «Вік», витрачаючи час і енергію на чисто книгарську справу і не маючи змоги поставити її широко та доцільно. Отже одним із перших захо-
- ↑ Огляд діяльности товариства подав О. К. в „Календарі Благодійного Товариства“ за 1919 р. Див. ще щорічні „Отчеты“ Товариства, що дають списи членів і силу відомостей що-до видання та розповсюдження української книги.
