ру до міністра, до сената. „Заборони скрізь і раз-у-раз (добра потіха!) — писав він тоді до Д. Пісочинця. — А иноді й щастить, от як Загірній. У той час, як їй дозволяють напр. Стефенсона та Орлеанську дівчину, мені забороняють невинну Сахару або Гутенберга. Але я на те не зважаю. Мені заборонили Котляревського і по-вкраїнському, і по-московському. Переробив і знову незабаром пошлю. Те ж раджу й вам. Одмініть заголовок, псевдонім, пошліть від когось иншого. Бо хоча цензура й забороняє, але часом і пускає. Через віщо те пустила, а те заборонила, ніяк не можемо зрозуміти. Через те й доводиться посилати всячину, рахуючи собі, що а може так чи сяк проскочить“[1].
І ця невпинна боротьба з цензурою та иншими недогідними обставинами дала кінець-кінцем показні наслідки. Року 1894-го вийшла перша видання Грінченкового книжка (його ж таки оповідання „Батько та дочка“); до року 1901-го, коли Грінченко мусів, виїздючи з Чернігова, своє чернігівське видавництво ліквідувати[2] — видано було з 50 книжок, по 5000–10000 пр. кожної. Опріч белетристики (твори Грінченка, Коцюбинського, Шевченка, Грабовського, Гребінки, Федковича та ин.), маємо тут цілу низку науково-популярних праць — з медицини, техніки, історії, природознавства. Можна сказати, що чернігівське видавництво відродило колишні традиції популярної української книжки і було першим у нас видавництвом, що провадило свою працю систематично, розширивши рямці, як рівняти до Кулішевої „Сільської бібліотеки“ 60-х років. І коли згадати, що це зроблено руками власне двох людей (невтомною помічницею Грінченкові була його дружина Марія М-на — Загірня) і за обставин виключно несприятливих, то лишається тільки з подивом схилити голову перед цією енергією, працьовитістю та завзяттям.
На рік пізніше припадає заснування подібного-ж видавництва і в Київі (згодом воно відоме стало під назвою „Вік“). Ініціятива його
