„Василі та Галі“ або ще численніші „томи“ віршів, обсягом на 1–2 друкованих аркуші — оце було типовою „літературою“ на українській мові за тих жалю гідних часів. Ці видання цілком скомпромітували були українське слово в очах читача і, оскільки він знався на літературі й свідомо до неї ставився — тікав од усяких Ванченків, Грабин, Устенків-Гармашів та Мирославських-Винникових і шукав поживи в старих виданнях 60–70 років. Але був, видимо, якийсь споживач і тієї „самородньої літератури“, скоро за видання її брались такі практики, як комерсанти-книгарі. Можна-ж уявити собі, які смаки серед такої публіки виховувала ця „література“! І треба було довгої й упертої роботи справді ідейних видавництв, щоб вернути українському слову втрачене й заграбане за призводом цензури спільними зусиллями нездар-авторів та епекулянтів-видавців реноме серйозности та літературности. Ця реабілітаційна, скажу так, робота, все-ж починається з середини 90-х років і навіть під непереможним цензурним терором досягає де-яких позитивних наслідків. В 90-х роках за видавничу справу знов беруться громадські круги, беруться систематично і встигають поробити проломи навіть у товстих мурах несамовитої цензури з часів темної реакції.
90-ті роки знають аж чотирі вже видавництва, що повстали як реакція проти занепаду доброї слави українського письменства і з метою дати українському читачеві справді путящу книжку хоча-б і в тодішніх цензурних рямцях. Почин у цій справі належить справжньому борцеві за українську книгу Борисові Грінченкові.
Грінченко цю роботу почав ще за-молоду: на початку 80-тих років у Харкові збив він був гурток товаришів-учителів, що й видав кілька книжечок для народнього читання — перекладів, переробок, компіляцій. Опріч того Грінченко удавався до всіх відомих йому книгарів і видавців, постачаючи матеріял для видання народньої української книги. Результати цієї практики з російськими видавцями і навіть спроб за кордоном були досить сумні: і бралися вони за цю справу не дуже охоче, та й договоритись було з ними нелегко, а закордонні видання ще й тяжко було на Україну перевозити. „Як бачите, — писав Грінченко р. 1892-го до одного з своїх співробітників, подавши йому докладний опис митарств української книги, — скрізь уже запитувано і скрізь виходить одно, що в „сусіди“ погано прохатись, а треба своєї хати. Але поки не збудували своєї великої — будуймо хоч курені“[1]. Таким „Курінем“ і було власне Грінченкове видавництво, що розпочав він р. 1891-го в Чернігові на гроші (1000 крб.), що пожертвував на цю справу один з його приятелів, Ів. Череватенко.
Багато перешкод стояло на заваді Грінченкові: цензура, вбогі технічні засоби в такому невеликому місті, як Чернігів, брак широких матеріяльних засобів на видавництво і власна незабезпеченість, що вимагала ще й сторонньої роботи за-ради шматка хліба, непротореність шляхів для самого збуту книги, невиразність тоді ще самого українського читача й випадковість його і т. и. Надто допікала цензура, що часто в корені підрізувала і нищила заходи коло тієї чи иншої книжки. Доводилося братись на хитрощі, дурити цензуру невинними заголовками, quasi-белетристичною формою, надолужувати упертістю, воювати за кожен рукопис, посилаючи скарги на цензу-
- ↑ Пісочинець, Д. Просвітно-видавнича діяльність Б. Грінченка. Збірка „Над могилою Б. Грінченка“, Київ, 1910, стор. 55.
