учитись по-русски“; заборонено торкатися історичних сюжетів, забронено всі твори з життя інтелігенції, заборонювано поодинокі слова, як „Україна“, „Запорозька Січ“, „козак“ і т. и. Заборонювано нарешті все, до чого вигадлива фантазія того чи иншого цензора могла з будь-якого боку вчепитися, заборонювано через примху, бажання вислужитися і т. и.[1] Під тиском цього небувалого в новішій історії людськости акта українська книга перебувала цілих тридцять років (1876–1906). І як важко було царському урядові з ним розлучитися, видко з такого-от факта. Вже в 1905 р., коли таємний акт 1876 р. осудили не тільки наукові установи, як Російська Академія Наук і університети, а й старорежимний комітет міністрів, все-ж „с высоты престола“, як тоді говорили, залунало — „несвоєвременно“ скасувати кругом засуджені обмеження… Це класичне словечко, правда, пролунало й само таки невчасно, бо незабаром сам самодержець мусів урочистим маніфестом обіцяти „справжню волю слова“. Але формально акт 1876 р. скасовано вже геть-геть згодом по маніфесті 17 жовтня 1905 р.
Не треба дуже фантазії напружувати, щоб уявити собі, як одбився акт 1876 р. на українській книзі. Досить сказати, що р. 1877-го жадної не вийшло української книги на цілому просторі Російської держави, од Молдавана аж до Фіна, як що не рахувати двох томів підготованих раніше до друку етнографічних „Трудовъ“ Чубинського (в Петербурзі). Все-ж инше враз мов лизень злизав. Злизав навіть речі дозволені перед тим цензурою, як „Причепа“ Левицького або „Хіба ревуть воли, як ясла повні“ П. Мирного та Білика, бо не знайшлося такого сміливого видавця, що-б узяв був на себе видання цих річей, які могли пропасти й після надрукування. Знищена-ж була книга Куліша „Хуторская философія и удаленная отъ свѣта поезія“ (1879), яку автор хотів був випустити на підставі загального закону, що дозволяв книги по-над 10 аркушів без попередньої цензури[2]. Серед українських авторів і видавців настала ще й просто психічна депресія, зневір'я було охопило людей до письменства причетних, і одні замовкли на довго, другі-ж подалися з своїми творами до Галичини.
Правда, тая депресія не довго точилася. Вже р. 1880–81-го після відомих сенаторських ревізій цензура була трохи ніби злагодніла і це використали видавці з громадською жилкою, як М. Старицький, Іван Левицький, Олена Пчілка, Б. Грінченко й ин. Старицькому пощастило було навіть, опріч окремих книжок свого компонування, почати щось ніби сурогат періодичного видання (збірник „Рада“, два томи, 1883 і 1884 р.); громадськими-ж заходами (Ол. Кониського) вийшов збірник „Луна“ (1881), хоча в йому лишилась тільки невеличка частка поданого до цензури матеріялу. Знов прориваються крізь цензуру популярно-наукові видання: „Про обкладки (дифтерит“) Ми-ча (1881), четверте видання брошури „Дещо про світ божий“ (1882), „Оповідання про комах“ О. Степовика (О. Комарова) (1882), „Про дифтерит або обкладки“ М. Хведоровського (1882), „Земля і люде в Росії“ К. Гамалії (1883), „Про грім та блискавку“ В. Чайченка (1883): проскакують навіть спроби підручників, як „Граматка“ (1883) (О. Кониського) та „Читанка“ Хуторного-Лубенця (1883). Але ця маленька одлига в цензурі тяглася недовго: збірниками „Нива“ (1885)
- ↑ Про цензурну практику тих часів див. мою статтю „Внѣ закона“, „Русское Богатство“, 1905, кн. I.
- ↑ Див. Кулишъ, П. А. Сочиненія и письма. Т. I. Київ, 1908, стор. 132, („Примѣчанія“). До речи буде згадати, що єдиним без попередньої цензури виданням українським був Шевченків „Кобзарь“ 1867 р. (Кожанчиківський).
