Ф. Піскунов (Гоголя-батька „Простак“, альманах „Чайка“, 1876, то-що), Федоров, Холевинський, Наголкин; в Одесі — книгар Распопов, у Харкові — дещо вийшли з творів Вол. Александрова. Перед і ідеологічно, і технічно все-ж веде Київ.
На жаль, ця робота в Київі звернула на себе увагу не тільки в наукових та культурних колах Росії її закордону, але і ближчу — в охочекомонно-поліційних самого Київа. Розцвіт українського видавництва збігається із розцвітом потайної й явної донощицької „літератури“ (Юзефович, Гогоцький та ин.), що на всі голоси товче в одно — що все це „есть ничто иное, как попытка, которой маскируется чистейший социализм или, вернее, чистейшая демагогия“. Занепокоєний цими доносами уряд провадить якісь таємні слідства з приводу вже надрукованих з належного дозволу виданнів тільки за те, що писано їх українською мовою. З царського наказу складено було особливу нараду (міністри внутрішніх справ, освіти, шеф жандармів — і одна партикулярна особа, тайний совітник Юзефович); нарада, схарактеризувавши літературну й видавничу діяльність на Україні як „прикрытое только благовидными формами посягательство на государственное единство и целость России“, теж констатувала, що „центр этой преступной деятельности находится в настоящее время в Києве“. В повітрі одразу запахло порохом…
18/30 травня 1876 р. напередодні „визвольної“ війни за слов'янство, цар підписав наказа, що ним засуджувано на смерть другий числом слов'янський народ. Наказ цей забороняв привозити українські видання з-за кордону, забороняв усякі видання українською мовою в Росії, опріч белетристики, забороняв цілком український театр і навіть ноти з українськими текстами, забороняв український правопис. Разом з тим закрито було центр української наукової роботи — „Юго-Западный Отдел“ Географічного Товариства в Київі, а його діячів (Чубинський, Житецький, то-що) порозсилано по-за межі України, а дехто (Драгоманов, Ф. Вовк) і сами емігрували за кордон, не бачучи жадних перспектив для легальної роботи на Україні. Київ одразу спустів і замовк. Здавалося — кінець зроблено українському письменству й книзі, принаймні справді таки всьому українському рухові стято голову.
Попереду, ніж до дальшої перейти історії української книги в межах колишньої Росії, варто спинитись на одному епізоді, що хоч територіяльно виходив по-за межі України, але був органічним виявом як-раз українського життя й живився працею українських робітників слова. Маю на увазі закордонні видавництва 1870–80-х років, що дали перші спроби нелегальної соціялістичної літератури українською мовою.
Допіру вже згадано, що наслідком репресій дехто з українських діячів емігрував за кордон.
Потребу у вільному станку слово українське мало давно, як мало й матеріял для такого безцензурного поширення. Нелегальні твори Шевченка та декого з молодших письменників давно вже оберталися серед громади в рукописах і були навіть проби їх видавати[1]. Так
- ↑ Маємо звістку про одне таке видання (в Москві) студенським гуртком, до якого належали й українці (автор української „Граматки” Л. Ященко та ин. — див. В. Алексеев. Студенческий кружок Аргиропуло и Зайчневского. „Голос Минувшего“, 1922, кн. I, стр. 105; цікаві подробиці в книзі М. Лемке. Политические процессы в России 1860-х годов. Петроград, 1923 (Дело нелегального издательства и первой вольной типографии в Москве).
