слова, вбачаючи в йому лиш наслідки „польської інтриги“ та посилаючись на самих же „малороссіян“ — видимо, типу Говорського — що „никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может“. А практичний висновок з тих принципіяльних тез зроблено в дусі давнього Петрового наказу „чтобы к печати дозволять только такие произведения на этом языке, которые принадлежат к области изящной литературы, пропуском же книг на малороссийском языке как духовного содержания, так учебных и вообще назначенных для первоначального чтения народа, приостановиться“. Вагання урядових сфер що-до українського слова, видимо, скінчилися.
Валуєвський циркуляр та заснована на йому інструкція цензурі 1866 р. одразу прибили українську книгу, тим більше, що разом з тим реакція здула з України на далеку північ і більш енергійних із молодих українців (Чубинського, Кониського, Єфименка то-що). Удар був тим дужчий, що влучив у найдошкульніше місце. Адже шестидесятники, що виступали взагалі під гаслом народньої освіти, усю свою увагу на Україні скерували були як-раз на популярні видання, а саме їх, як бачимо, і здоганяла в першу лінію заборона. Пропадала ніби від цього сама рація українського видавництва, опускались руки навіть у тих, хто не опинивсь на півночі. І проста статистика показує, яким тяжким на українській книзі погромом одбився Валуєвський циркуляр. З р. 1856 до 1863 число українських виданнів неухильно йде вгору, зростаючи з року на рік; р. 1863-го цей зріст одразу ламається і числом виданих у йому книг цей рік порівнявся з 1859 роком. 1864-й рік дає дальше зниження і між виданими в йому книгами хіба дві варті уваги (Номисові „Українські приказки“ та Лавренка „Пісні українського люду“); 1865 р. приніс усього три українських книги (між ними єдина варта уваги — нові „Оповідання“ Марка Вовчка), р. 1866-й — жадної, опріч якогось лубочного збірничка „песен Южной России“[1]. Здавалося, українське слово, а разом з тим і українська книга в Росії просто перестали існувати.
Але це був тільки новий антракт в історії української книги, — антракт, якого кінець позначився вже на початку 70-х років. Заборонний курс хутко пережив себе і це використали молоді українські сили. В 70-х роках вже Київ робиться центром українського руху. Тут збираються найвизначніші українські наукові й літературні сили, об'єднані в „Громаді“, що заснувалася ще під час медового місяця російського лібералізму (на початку 60-х років). Починається кипуча наукова робота, яка виявилась у відомій „експедиції“ Чубинського (1869 р.) у новозаснованому „Юго-Западном Отделе“ Географічного Товариства (1872) й дала зразки не тільки збирання матеріяла, а й обробки його новими науковими методами. З'являється низка першорядних художніх талантів (Левицький-Нечуй, Старицький і близький до Київського гуртка Мирний), повстають податки українського театра (Старицький, Лисенко). Все це не могло, певна річ, не одбитися і на полі української книги; з відомих казок Ів. Рудченка (1869–1870) починає видавництво розвиватися в двох напрямах — популярної літератури та наукових і взагалі призначених для освіченої публіки творів.
- ↑ Подробиці див. у М. Комарова — Бібліографічний покажчик нової української літератури (1798–1883). „Рада“, Київ, 1883, та Д. Дорошенка. Покажчик нової української літератури в Росії за 1798–1897 роки. Частина перша. Чернівці, 1917.
