божий“, видані „коштом К(иївського) Гурта“[1] та „Байки“ Глібова (1862) — оце мабуть і все, що носило на собі дух громадських заходів для народньої освіти, — заходів, що зараз же і на самому початку й пригасли в полум'ї польського повстання. Решта з небагатьох київських виданнів не виходила по-за межі особистих заходів і того сорту літератури, що потім дістав був собі назву „самородної творчости“ (Цис, Шейковський та ин.). Для характеристики тодішньої плутанини на київському ґрунті годиться згадати, що київська адміністрація не зовсім тоді ще цуралась української мови: навіть єдиний на той час заступник місцевої преси — офіціяльні «Губернскія Вѣдомости» — подавав чимало українського матеріялу; київський губернатор свої промови до народу видає паралельно двома мовами — російською й українською; „Байки“ Глібова з означенням „для народнёго читання“ видані були казенним коштом. Але незабаром та плутанина зникне і єдиний твердо запанує дух що-до української книги — дух традиційний для російського самодержавія.
Инші міста на Україні ще більш кустарно ставили тоді видавничу справу, хоча і в Чернігові, і в Полтаві, і в Харкові, де були українські громади — всюду бачимо разом і зародки громадських видавництв, початки та спроби використати друковане слово на освіту народню. Особливо це помітно було в Чернігові, де Глібов почав був видавати газету „Черниговскій Листокъ“ (1861–1863), шо містив дещо й українською мовою і тому зібрав був круг себе молодих письменників не з самої Чернігівщини. Українська провінція почала була прокидатися й пробувала заговорити, принаймні київська цензура вже скаржилася, як читаємо у відомому циркулярі Валуєва, „на систематический наплыв изданий на малороссийском наречии“. Року 1863 цьому покладено кінець.
18 липня 1863 року міністр внутрішніх справ Валуєв спробував увести в береги ту повідь українських виданнів, що на неї скаржилася київська цензура. Циркуляр його до цензурних комітетів пробує принципіяльно обґрунтувати репресивні заходи проти українського
- ↑ В російському перекладі — „Свѣтъ Божій“ — цю брошюру видано аж двічі: 1872 і 1882 рр.
