дає й зникає в практичній роботі: рямці письменства розсунуто безмежно, воно сміливо торкається всіх питаннів буття людського і не зв'язує себе ніякими формальними обмеженнями. В парі з цим іде й процес наростання національної свідомости, що потроху заступала безполітичне українофильство й становила перед українським рухом нові завдання й методи національної праці. Поки провадилися теоретичні змагання на тему — чи потрібна і чи можлива українська література, вона силою самого факта вбилася в колодочки, довела своє право на життя й розвиток і ті змагання зробила просто реакційною схоластикою, викинувши їх з обороту справді свідомої себе сили. Хоч якими наче мертвими на погляд були 80-ті роки в історії українського руху, але безперечно, що вони не минули безслідно, давши перші прояви того збірання громадських сил біля культурної й политичної роботи, яке зовсім виразно проступило вже в першій половині 90-х років. Рона, вийшовши з Женевського озера, як відомо зникає незабаром між скелями, немов крізь землю проваюється, — гадав би хто, що ріка справді без сліду пропала, але ні: там, під землею, вона йде далі, нової сили набірається, приймає підземні джерела й виходить на світ ширшою, більшою й дужчою, як була. 80-ті роки були для українського руху немов отаким провалом Рони під землю. Низькоокі людці, не бачивши ніяких майже ознак українського руху, поспішалися вже оповістити про смерть украЇнства, — даремно: це була тільки та невидна про людське око підземна робота, що прокладала українству нове корито під скелями та купами наверганого в нашому житті каміння…
